Історія одного намета на Майдані

У наметі темно, мов у печері. Зайшовши всередину, спочатку нічого не вдається роздивитися – тканина, з якої він пошитий, дуже цупка та не пропускає денного світла. Живуть хлопці в спартанських умовах, але, все ж, це краще, ніж ночувати на вулиці. Інтер’єр максимально простий: праворуч від входу – буржуйка, за нею – п’ять тапчанів, застелених старими ковдрами. Вздовж правої сторони намету лежать пакунки з продуктами. Ось, власне, і все.
Автор: Любов Величко, спецпроект «механізм Майдану»

Життя на Хрещатику

Живуть у наметі восьмеро пікетувальників. Їх тимчасова домівка розмістилася на проїзджій частині прямісінько навпроти будівлі Київради. Надпис на триметровому жовтоблакитному прапорі — «Заліщики» (районний центр, в якому проживає 15 тисяч людей) для всіх «місцевих» значить, що тут живуть усі, хто родом із Тернопільщини.

Хлопці кажуть, що охороняють Майдан цілодобово. Чергують по 4 години – по четверо. Сплять охоронці по черзі, тому замість восьми у наметі всього п’ять спальних місць.

- Вночі холодно, тому гріємося біля вогнища, п’ємо чай, каву. А вдень можна трохи поспати, — каже Сергій, невисокий худорлявий чоловік в сірій фуфайці, підкидаючи деревину в вогнище.

- А звідки дрова берете?

- Дрова та воду нам волонтери щодня привозять.

Але сплять хлопці небагато. Кажуть – в такий неспокійний час зовсім не спиться. До того ж, партизанські умови проживання, вочевидь, не сприяють міцному сну. Мітингарі кажуть, що коли були десятиградусні морози, то спали у наметах повністю одягнені, навіть у верхньому одязі. А тепер, поки на вулиці не так холодно, можуть лягати під ковдру без кожухів – буржуйка справляється.

- А хто ж вас усіх організував?,- цікавлюся я, стискаючи в долонях пластиковий стаканчик із гарячою натуральною (!) кавою, якою мене чемно пригостили єромайданівці.

До розмови долучається Богдан Вронський, вусатий посивілий чоловік в чорній кепці і малиновому жилеті (як виявилося пізніше – моральний авторитет та неформальний лідер групи):

- У Заліщиках ще 3-го грудня був створений Штаб спротиву. Приміщення для штабу дав місцевий бізнесмен. Він та ще кілька підприємців пообіцяли оплатити дорогу до Києва автобусом. В той же день почали формуватися списки усіх бажаючих, хто хоче їхати на Майдан.

Я записався одним із перших. 5 грудня був вже в Києві. А на наступний день ми з товаришами причепили на «йолці» надпис на білій тканині «Заліщики – за ЄС».

Пікетувальники кажуть, що валізи до Києва зібрали швидко. Шкарпетки, нижня білизна, зубна щітка і зубна паста, бритва, мило, рушник, і найголовніше – провізія – ось стандартний набір речей, котрі євромайданівці беруть з собою у похід.

- Облаштуватися на Майдані одразу після приїзду було не так вже й складно. В перші дні грудня жили в Жовтневому палаці. Згодом заліщанський Штаб спротиву на зібрані громадою гроші придбав намет на передав нам його автобусом,- пояснює Богдан.

Колишній афганець каже, що порівняно з двадцятьма місяцями військової служби в «гарячих точках», для нього життя на Майдані – то «квіточки». Маючи досвід виживання в екстремальних умовах, він по приїзду в Київ із задоволенням почав допомагати своїм побратимам, котрі приїжджали пізніше: комусь намет облаштувати, когось на майданівську «роботу» призначити, — словом, став неформальним координатором тернопільчан. За це вони його і поважають і прислухаються.

- З місцевими хлопцями зі штабу знайшли спільну мову швидко. Домовилися – коли буде палатка, вони і буржуйки нам дістануть, і дошки. Змайструвати тапчан для нас, селян, не проблема. Бочки привезли волонтери на своїх автівках – частину бочок для барикад використали, частину – для вогнища. Теплий одяг та ковдри кияни поприносили в Київраду самі. А що ще треба?,- посміхається Богдан, розстібаючи куртку та показуючи три теплих светри під нею.

Найголовніше у поході – це харчі

За словами тернопільчан, їхні сім’ї та односельчани хвилюються за них, але всім серцем вболівають і підтримують. Гроші на автобус євромайданівцям в невеличких населених пунктах дають церкви. Харчі в дорогу та про запас теж приносять люди всім селом.

- Ми вже дві свині зарізали. Тушимо м’ясо і беремо з собою,- озивається Василь, високий повнуватий чоловік в сірій кофтині, поверх якої визирає акуратний чорний комірець. Він показує рукою в бік імпровізованої кухні, що розмістилася зліва від намету.

- А ще свині залишилися про запас?,- питаю в нього.

- Аякже. В мене ферма є. Крім свиней, корів тримаємо і всяку птицю. Правда, таке добро в нас в державі не дуже цінується. Молоко за копійки віддаємо, а скільки клопоту біля тої корови, знаєте?, — з розпачем махає рукою, та, побачивши мою щиру зацікавленість, хазяйновито підводить ближче до невеличкого низенького столика, застеленого старою коричневою скатертиною та газетами.

Борщ на бочці.

Борщ на бочці.

- Ви ж знаєте, ми до вашого приходу не готувалися. Але, дивіться, у нас все є: шинка, тушкована свинина в банці, копчене сало – все домашнє. Хліб печений – теж із західної України привезли. А квашену капусту, огірки, помідори, сосиски, варену квасолю та печиво нам кияни вчора принесли. На гаряче – борщ. Он – ціла каструля. Хочете спробувати?, — показує Василь на потертий обвуглений казанок; потім відкриває кришку із 10-літрової алюмінієвої каструлі, до самого верху наповненою бутербродами із сиром та ковбасою – її передали волонтери зі столової Будинку профспілок.

І справді, найбільша цінність для євромайданівця – це продовольство. Мітингарі кажуть, що краще, коли кияни приносять бутерброди, ніж гроші. Мовляв, бутерброд точно не пропаде, а фінанси є фінанси…

Із особливою вдячністю Василь розповідає про пожертви від, м’яко кажучи, незаможних людей.

- Бабуся он вчора приходила. Бідно вдягнена, років за сімдесят. Принесла ментолових карамельок – роздавала всім «палаточникам», щоб не хворіли. Я її обняв, як рідну. Матір свою згадав, — каже він, ледь стримуючи сльози, — У цьому – душа України. Такий у нас народ.

Чистота – ознака європейськості

Жваво обговорюючи біля вогнища тему євроінтеграції, хлопці беруться доказувати, що українці мають ментальність європейців.

- Ви ж подивіться, у нас в компанії всі палять, але ніде біля намету немає жодного недопалка! Сміття щодня прибираємо – ми не такі, як ті, що в Маріїнському парку «мітингували». У нас порядок. Як в армії,- переконують вони мене, озираючись на всі боки та показуючи пальцями на прибраний асфальт.

Сміття вивозять волонтери. А мішки для сміття закуповує київський штаб на гроші, які пожертвували небайдужі.

- Ви думали, що ми тут по вуха в мотлосі, як бомжі? Де там!

Прибираємо нашу територію і самі можемо митися і бритися кожен день.

«Лазні» організовують волонтери в квартирах киян, які хочуть допомогти євромайданівцям. Кожному видається своєрідний квиток – невеличка картонна картка, на якому написана дата та точний час, коли можна приїхати помитися. На зворотньому боці – карта проїзду. Уже по приїзду кожному безкоштовно дають шматок мила, шампунь, одноразову бритву і рушник.

Три категорії мітингарів

За спиною хлопців біля намету висять кілька помаранчевих касок із написаними маркером фразами «Не злиЙ Майдан», «Ганьба бандитам». Одна із касок, втім, відрізняється від інших. Вона зелена.

- Із фронту хтось привіз?,- питаю.

- Та ні. То мені Спілка ветеранів Афганістану подарувала. Практична річ. Без неї – як захищатися від бандитів у формі?,- каже Богдан.

Неформальний лідер намету Богдан показує своє фото зі служби в Афганістані.

Неформальний лідер намету Богдан показує своє фото зі служби в Афганістані. Розглядаючи покоцану каску, згадує про те, як 11 грудня під час спроби зачистити Майдан міліціянти знищили намет, в якому він жив.

- Перемолотили все, намочили одяг чимось. Ось – подивіться, навіть посвідчення моє, яке було в куртці, зовсім розмокло… Фото та ім’я розмилися. Добре, що заздалегідь на всяк випадок ксерокопію зробив. Тепер разом їх ношу, — показує він зім’яте картонне посвідчення, на якому ледь-ледь можна розгледіти штамп та фото.

Афганівець каже, що після приїзду в Київ жодного разу не повертався на вихідні в рідне село. І присягається, що допоки діючу владу не буде прибрано, додому не поїде.

- Рідні, мабуть, за вами сумують. Як і ви за ними…- співчуваю я.

- Вдома мене нікому чекати!,- з надривом заперечує мій співрозмовник.- В нас, на Західній Україні роботи не вистачає. В мене он жінка – в Італії, діти – теж на заробітках… Тому й стоїмо – хочемо, щоб українські сім’ї не розлучалися, не бідкалися по світу, а могли заробити, щоб прогодувати своїх дітей тут, в Україні.

І справді, всі тернопільчани, з якими я розмовляла, виявилися формально безробітними. Щоб захистити своє право на краще життя, вони на деякий час відмовилися від робочих поїздок за кордон.

- Ми університетів не закінчували, але ніякий професіонал не зробить кращого євроремонту, як ми, — додає Олег, молодий парубок із глибокими синіми, мов волошки, очима. Видно було, що йому ще немає й тридцяти, але його руки здалися набагато старшими за свого хазяїна – грубі та потерті, в мозолях та глибоких сірих зморшках.

Олег приїхав із невеличкого села Голігради. Він, як і десятки тисяч його земляків, заробляє за кордоном. Працював і в Польщі, і в Росії, і в Чехії, і в Німеччині. Бо ж має двох синів, і їх треба чимось годувати і вдягати.

Виявляється, людей, які живуть на Євромайдані із перших днів – одиниці. Олег виявився одним із багатьох, хто приїжджає до Києва на чергування на тиждень, а потім на кілька днів повертається до рідних. Чоловік каже, що це вже втретє він приїхав на Майдан.

- Із нашого села вже більше сотні людей побувало на Євромайдані. Як тільки збирається група із двадцяти чоловік, щоб був повний мікроавтобус, то одразу ж їдуть. А назад приїхати теж не проблема. І все безкоштовно – за рахунок грошей, які кияни кидають до трьох скриньок для пожертвувань на підтримку мітингувальників.

Втім, є і третя категорія мітингарів – так званого, «сімейного» типу. Це коли чоловіки приїзджають на Євромайдан разом з жінками. І для кожного знаходиться робота. Чоловіча – охороняти порядок, жіноча – готувати їжу на кухні в Будинку профспілок чи в Київраді.

Ті ж, хто приїхали поодинці, зв’язок із рідними підтримують щодня. Телефони заряджають в будівлі Київради та Будинку профспілок. А самі комунікабельні мітингарі регулярно викладають фото із барикад на спеціально створеній сторінці в Фейсбук. За це відповідає Богдан – в нього є ноутбук.

- Ви що думали, що ми, бендерівці, — дикуни?,- жартує він.- Долучайтесь до нашої групи в Фейсбуці, ми будемо тримати вас в курсі подій!